У кабінетах

У кабінетах

(Не)легкий хліб чиновника

«Не доведи, Боже, жити у час змін»- красномовно застерігає китайське прислів’я. Та останнім часом українцям не звикати до цього процесу. Війна, вибори, так звані «реформи», постійне подорощання товарів та комунальних послуг. Люди перебувають у постійному очікуванні сюрпризів від наших можновладців. Так нас і штормить вже більше року. І чим далі, тим сильніше серед населення зростає невдолення теперішньою владою, особливо на місцях. Складається враження, що ніхто навіть не намагається запобігти негараздам, а то й допомогти людям.

Та не забуваймо, що представниками влади також є звичайні люди. І хто там працює сьогодні і працюватиме завтра, тобто після чергових виборів, які відбудуться у жовтні, залежить від нас з вами, шановні кобелячани.

Так ось, ці звичайні люди, яких ми називаємо чиновниками, щодня ходять на роботу: приймають громадян, збираються, засідають, проводять сесії… А втім, чому б не поговорити про це з  самими представниками нашої місцевої влади.

На розмову про один робочий день із життя чиновника погодилася виконуюча обов’язки голови Кобеляцької районної ради Ганна Кондратьєва.

Звичайний кабінет, затишний, але з меблів нічого зайвого. Господиня привітно посміхається й запрошує зайти. Відразу відчувається атмосфера, яка сприятиме відвертій розмові.

– Ганно Вікторівно, як зазвичай починається ваш робочий день?

– Точніше буде сказати доба, а не день.

– Тобто він у вас ненормований?

– Так. Це не та робота, коли о 17. 00 можна, переступивши поріг, зачинити двері кабінету й забути про все до наступного ранку. Різні трапляються ситуації, які вимагають негайного вирішення.

– Напевно, постійна напруга втомлює вас, як жінку?

– Втомлює будь-яка робота. Але я отримую за це компенсацію. Мені подобається те, чим я займаюсь. Я люблю цю роботу, нею живу.

– Але працювати з людьми нелегко.

– Тим і цікаво. А взагалі маю звичку приїжджати на роботу на годину раніше, пройтися сонним коридором і в кабінетній тиші переглянути нові листи. А вже потім починається день-спілкування з відвідувачами, з колегами.

Нашу розмову перебиває секретарка, доповідаючи Ганні Вікторівні про відвідувачку. Жителька нашого міста Мірченко Поліна Іванівна прийшла, аби вирішити земельне питання. Ганна Вікторівна переадресовує її запит юристам.

А ми продовжуємо нашу розмову про те, чим же займаються у владних кабінетах.

– Що впливає на вирішення проблем, з якими до вас звертаються громадяни?

– Перш за все бажання допомогти людям. Навіть не компетентність, а саме бажання. Той, хто хоче працювати, той шукає шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми, а хто не хоче – шукає причини, аби нічого не робити.

– І все ж таки не всім можете допомогти, не всі питання вдається вирішити…

– Бо, на превеликий жаль, не все від нас залежить.

– Що саме?

У цей час до кабінету заходить сам голова районної ради Василь Мирошнеченко. Хоч і відпустка та завжди є невідкладні справи. Василь Іванович вітається, розпливається у посмішці й приєднується до розмови.

– Неможливо однозначно відповісти на це запитання. Система, яка складалася роками, схеми, потоки, сценарії та інші надбання минулого, які можна об’єднати одним словом-корупція і є те саме, яке не залежить від нас, а навпаки – ми залежимо від нього.

– А чи можливо боротися з цим злом?

– І так, і ні,- відповідає Василь Іванович?

– Як це?

– Наведу приклад кримінальної справи восьмирічної давнини. Із трьох зниклих дівчат одну так і не знайшли. Мало цього – винні не тільки не покарані, їх просто немає. А справа відома на всю Україну, дійшла до Генпрокуратури. З часу скоєння злочину мінялися прокурори, начальник районного відділу міліції змінився не один, головний міліціянт країни прийшов на посаду з Майдану. Та ці ротації зрушень на краще не принесли. Таке враження, що там на горі нас і не чують, і не бачать.

А приклад позитиву?

– На початку вересня 2014 року у районі був створений благодійний фонд під назвою «Захисти Вітчизну» (голова С.Жук) з надання допомоги нашим воїнам-землякам, які перебувають у зоні АТО та їх сім’ям.

– Хто найчастіше звертається?

– Батьки, дружини просять, аби допомогли придбати бійцям форму або організувати заготівлю палива на час відсутності хазяїна.

– З волонтерами співпрацюєте?

– Авжеж. Організовуємо транспорт і пальне.

Василь Іванович вибачається й поспішає у тих же невідкладних справах, а ми з Ганною продовжуємо наш діалог.

– Отже,- говорить вона -, інколи можна вирішити питання за лічені хвилини, а деколи цей процес затягується на роки, бо доводиться залучати до справ органи виконавчої влади районного, обласного рівнів, а то й звертатися до Кабінету Міністрів.

– У яких випадках не можна обійтися без останньої інстанції?

– Наприклад, безпідставне здорощення газу для населення викликало обурення кожного пересічного громадянина. Тому на 34 позачерговій сесії ми ухвалили та надіслали  звернення до Кабміну.

– Відповідь отримали?

– Скоріше відписку

– Не розумію і тих чиновників,- продовжує Ганна Вікторівна,- які мають шкідливу звичку ховати запити від громадян під сукно. Нехай, мовляв, полежить. Для мене така позиція незрозуміла з точки зору логіки й здорового глузду.

– І все-таки…

– Я думаю, верх беруть байдужість і банальне боягузтво.

– Цікавить остання риса.

– Доводилося стикатися з чиновниками (з етичних міркувань не називатиму їх), які просто бояться виконувати свої посадові обов’язки у тих випадках, де доведеться справу мати, скажімо, з прокуратурою.

– Зрозуміло – зайвий клопіт ні до чого.

– Так. А ще такі працівники просто ухиляються від виконання своєї роботи.

– Чи траплялися випадки «переведення стрілок» у вас?

– Не траплялися й не можуть траплятися. З яким би питанням людина до нас не звернулася – це все наша компетенція. Навіть не намагаємось переадресовувати на іншу інстанцію, а вирішуємо самостійно.

Що ви можете сказати про роботу під керівництвом В.Мирошнеченка?

– Заступник і керівник – це єдине ціле. У нас так і є. Я вдячна долі, що мені випала така можливість працювати саме з Василем Івановичем.

– Чому?

– Тому що мій керівник – людина добра, має м’який характер, витримку і у всьому бачить перш за все позитив. Працювати з ним легко й приємно.

– А ще за вами стоїть колектив.

– Колектив заслуговує на особливу увагу й повагу. Наших працівників можна порівняти з бійцями невидимого фронту. Можливо, деякі читачі сприймуть останню мою фразу скептично. Для людей непоінформованих ми і є «канцелярські щури». Але ці «щури» виконують хоч і рутинну роботу, та без неї ніяк.

– До обов’язків апарату,- продовжує Ганна Вікторівна – входить робота з депутатами (а їх 56 обранців); підтримка зв’язків між громадою, депутатами і представниками влади будь-якого рівня; підготовка юридичних і нормативно-правових актів; підготовка запитів, інформацій; робота за зверненнями громадян, постійна співпраця з керівниками територіальних громад; підготовка та організація засідань – це також їх компетенція.

З райдержадміністрацією співпрацюєте?

– Районна рада бере участь у всіх робочих засіданнях РДА: погоджуємось, заперечуємо, вносимо пропозиції.

– Чи кабінетні ви працівники?

– Зовсім ні! Точніше 50х50. Окрім функціональних обов’язків є ще громадська діяльність, тобто поєднується робота чиновника й депутата Наприклад, часто організовуємо виїзні прийоми – розглядаємо та вирішуємо питання на місцях.

До райради ви прийшли з бізнесу. Вирішили зкуштувати чиновницького хліба? Чому?

– Бажання виникло під впливом революції гідності. Хотілося й собі взяти участь у розбудові нової держави.

– Сьогодні не шкодуєте про прийняте рішення?

– Ніскільки. Я задоволена тим, що маю можливість хоч якось впливати на життя району. Хоча ще рік тому я передчувала, що зі старим депутатським складом навряд чи вдасться щось змінити на краще. Але я набула досвіду в цій роботі. А досвід – це те надбання, яке за гроші не купиш. Тож хотілося б застосувати його в подальшій роботі.

– Що у вас переважає – бізнесмен чи чиновник?

– Для мене існує чітка лінія розмежування, – не замислюючись відповідає Ганна Вікторівна.

– Як вам вдається поєднувати сім’ю і роботу на державній службі?

– А так і вдається,- зітхає моя співрозмовниця,- багато чого не встигаю із запланованого. Доби не вистачає.

Як діти ставляться до вашої зайнятості?

– Вважають мене трудоголиком, не завжди розуміють мої жертви. Але, як зізналися, в той же час пишаються своєю матір’ю.

– Тож маючи певний досвід, ви, напевно, вже можете сказати: чиновник – це професія чи стан душі?

– Стан душі, – упевнено відповідає чиновниця. – Тоді й робота виконується від душі.

– Чи вважаєте ви себе представником української еліти?

– Ніколи не замислювалась над цим. Просто виконую свою роботу. А взагалі це слово мені не подобається. Надто зверхнє, розмежовує людей.

Яким повинен бути чиновник?

– Порядною, освіченою людиною, яка добросовісно виконує свої посадові обов’язки.

– Запитання до вас, як до представника влади: що ж все-таки треба нам робити, щоб стало краще жити?

– Сьогодні багато про це говорять, пишуть депутати, міністри, керівники різних рангів, політологи. Найпростіше – говорити про розумні речі. Треба почати просто працювати всім. І в першу чергу над змінами в країні. І починати з себе.

– Ви вірите в успіх?

– Вірю. Хоч і втомилася жити й працювати в такому ритмі, та не наскільки, щоб опускати руки. Завжди пам’ятаю про те, що легко там, де нас немає. Та й моє життєве кредо дає мені сили рухатись вперед: чого прагну – того досягаю!

Оптимізм у наш час – риса просто життєво необхідна тим людям, які прагнуть рухатись далі. А коли такої позиції дотримується чиновник – це вже початок успіху.

Дякую за розмову Ганні й залишаю її затишний кабінет. Збирається й вона на виїзне засідання у Білики.

– Ми ж не кабінетні працівники,- посміхається вона на прощання.

Розмову вела Світлана Місна, 03.08.15