цікаві сторінки з історії рідного краю

  В одному із наймальовничіших куточків Кобеляцького району знаходиться с. Чорбівка. Воно розташоване на березі річки Кустолове, і з усіх сторін оточене лісовими масивами. Годинами можна милуватися краєвидами цього краю. Так і колись люди обрали це чарівне місце для свого поселення. Час заснування села достеменно не відомий. Знаю тільки, що його попередньою назвою було Кустолове. Лише з 1776 року поселення було передане в володіння генералу Миколі Чорбі, сербові за походженням, який знаходився на службі в Російської цариці. Від його прізвища і пішла назва населеного пункту. Іншої інформації про село, ні в архівах, ні в музеях мені знайти не вдалось. Справжньою сенсацією для жителів села і мене особисто стало повідомлення про те, що історія села пов’язана із історією княжого роду Гагаріних, що був один з найдавніших княжих родів Російської імперії. Майже всі його представники були наближені до імператора і займали найвищі посади при царському дворі. Засновником роду вважається Руський князь Всеволд Велике Гніздо із династії Рюриковичів і його коріння йде від князів Стародубських. Першим, хто повідомив цю інформацію був співробітник Канівського краєзнавчого музею Андрієнко Костянтин Едуардович. До неї я спочатку віднісся з певною іронією та недовірою. Та коли почав більш детально вивчати історію цих подій, то переконався, що не лише з Чорбою пов’язана історія мого села. До речі, усі мої родичі проживали біля Святодухівської церкви та маєтку, із яким пов’язані описані нижче події. І тоді в мене виникло бажання вивчити цю тему, не використовуючи літературних домислів, спираючись тільки на досліджені істориками факти. При ознайомленні із статтями Російських істориків, зокрема: Марії Євгеніївни Барсуковой “Ротчевы в истории России и Иркутска”, Володимира Проскуріна „От Америки до Семиречья”, Волордимира Васильовича Крючкіна “Великие женщины Русской Америки (В тени мужской славы), Андрія Углицького “Великая хорда Российской империи”, публікації Американського дослідника російського походження Володимира Петрова та матеріали Російської енциклопедії, було встановлено, що майже всі вони пов’язують життєвий шлях представниці роду Гагаріних Олени Павлівни Ротчевої (до одруження Гагаріної) та її дочки Ольги Олександрівни Забаринської (до одруження Ротчевої) із Полтавською губернією і маєтком Забаринських, який знаходився в с. Чорбівка. За свідченнями вищезгаданих науковців в с. Чорбівка в маєтку свого зятя Ахіллеса Івановича Забаринського проживала останній період свого життя Олена Павлівна Гагаріна, де її було і поховано в огорожі біля Святодухівської церкви. В 1966 році російським істориком В. Без”язичним було зроблено серію запитів в Полтавську область, розшукуючи цю могилу. І він отримав свідчення колишньої дочки св’ященника, яка пам’ятала Олену Павлівну і знала де була її могила з пам′ятником. Із розповідей моєї бабусі мені також було відомо, що з південної сторони церкви було декілька поховань і стояв пам’ятник, вони були знищені в 30-х роках минулого століття. Цікавий та захоплюючий був життєвий шлях Олени Павлівни Гагаріної. Народилась вона в Петербурзі в сім’ї Павла Павловича Гагаріна, який займав високу посаду при царському дворі. Вона отримала хорошу освіту, володіла декількома мовами, добре грала на фортепіано, цікавилась театром і поезією. Її, дівчину із впливової сім”ї, могло чекати звичайне життя представниць великого світу. Але вона вибрала для себе іншу долю. В 1827 році вона знайомиться з Олександром Гавриловичем Ротчевим (1806-1873), студентом Московського Університету, який цікавився поезією та літературою, знав декілька іноземних мов. Ротчев покохав княжну і присвятив їй збірку віршів “Подрожание Корану”. В 1828 році княжна покидає батьківський дім і вінчається в одній із церков м. Можайськ з Ротчевим. Після цього вони проживали на приватних квартирах в м. Москва. Батьки не визнали шлюбу Олени, так як він заплямував чистоту генеологічного дерева князів Гагаріних. Освідчена дівчина, яку чекало безтурботне життя, назавжди розірвала із своїм минулим. Найцікавішою сторінкою життя Олени Павлівни стала подорож до берегів Російської Америки, яка з 1811 року була територією Росії. Так в 1836 році на трьохмачтовому вітрильному корветі “ЕЛЕНА” сім’я Ротчевих відправилась до берегів Російської Америки, це сучасна територія штату Каліфорнія, США. Спочатку сім′я мешкала в м. Новоархангельськ. Після призначення Ротчева комендантом фортеці сім’я переїхала до фортеці Форт Росс, яка знаходилась за 80 км від міста Сан-Франціско, теперішній штат Каліфорнія. По дорозі туди народилась їхня донька Ольга, майбутня дружина Ахіллеса Івановича Забаринського. На протязі трьох років поселення було не тільки адміністративним, але й культурним центром Російської Америки. Очевидці цих подій розповідали про Олену, що вона була дуже красивою, освідченою та гостинною, добре їздила верхи на коні. Вона налагодила відносини з місцевими жителями, індіанцями. Вивчала їх культуру та побут. Також добре знала місцеву флору і фауну. Серед колоністів її називали принцесою Російської Америки. Американський дослідник російського походження Володимир Петров в одній із своїх робіт розповідає, що в 1841 році Олена приймала участь в сходжені на гору Маяйкмас. В честь неї гору було перейменовано на гору Святої Олени і були встановлені відповідні пам’ятні знаки. Коли експедиція вже спустилась з гори відбувся випадок, який ледве не закінчився трагічно. Всю експедицію було захоплено в полон місцевим індіанським вождем Солано, який був закоханий в княжну. І лише зусиллями іспанських та російських колоністів, під загрозою знищення всього племені, члени експедиції були визволені. В кінці 1841 року, коли землі Російської Америки були продані одному із місцевих землевласників, Ротчеви повернулись до Росії. Жителі Каліфорнії до цього часу пам’ятають сім’ю Ротчевих. В 50-х роках минулого століття Форт Росс майже перетворився в руїну. Через місце, де він знаходився, було прокладено дорогу державного значення. Але, за ініціативою Володимира Петрова, в результаті неодноразових судових позовів влада штату відвела дорогу і фортеця була відновлена в первинному вигляді. Там було створено музей, в експозиції якого є багато експонатів, які стосуються і Олени Павлівни. Ця подія стала яскравим прикладом того, як цивілізовані країни цінують свою історію. До речі, в цьому році відбудеться відзначення 200-річчя освоєння росіянами Америки. Марія Борсукова, з якою я веду переписку, повідомила, що і вона буде присутня на проведенні цих заходів. Після повернення Ротчеви розірвали шлюб. З 1842 по 1863 рік Олена Гагаріна займалась громадською діяльністю та очолювала Іркутський сирітський притулок. В 1856 році її дочка Ольга (1838-1914) вийшла заміж за Забаринського Ахіллеса Івановича (1820-1895), який був підполковником російської армії і проходив службу в м. Іркутськ. Потім Забаринські проживали в м. Москва, де Ахіллес Іванович навчався у військовій академії. Після його відставки родина переїхала в свій родовий маєток, с. Чорбівку. В їх сім’ї було четверо дітей: сини Петро, Павло і Олександр та дочка Марія. В 1863 році до дочки переїхала і Олена Павлівна, де і прожила залишок свого життя. Проживаючи в с. Чорбівка сім’я Забаринських займалась громадською діяльністю та благочинністю. Ольга опікувалась Кобеляцькою жіночою гімназією, а потім Полтаваською Мар’їнінською гімназією та приймала безпосередню участь у багатьох благодійних товариствах, зокрема допомагала дітям, позбавленим зору. В ії некролозі були написані такі слова: „В течении полувека помогала она бедным и редко кто уходил от нее не обласканый и согретый теплотой ее души”. Ахіллес Іванович Забаринський очолював Полтавське сільськогосподарське товариство і також займався благочинністю. Життя цих людей дійсно є яскравим прикладом служіння людям, а також прикладом для наслідування сьогоднішньому поколінню. Ще тоді люди розуміли, що не можна бути щасливим серед великої кількості обездолених. І вони робили все від них залежне, щоб життя було кращим. Хочу зупинитись на розповіді про сам маєток Забаринських. Розташовувався він на західній околиці села, поблизу Святодухівської церкви, яка була побудована ще в 1800 році. За часів Радянської Влади в цих приміщеннях розташовувались сільська лікарня із стаціонарним відділенням, сільський клуб та дитячий садок. До цого часу збереглось приміщення, де знаходиться сільський ФАП та два складських приміщення. Біля маєтку був сад. В народі і зараз гірка, де він знаходився, носить назву Садова. Ось такий цікавий історико-географічний екскурс нам довелось провести з героями розповіді. Він поєднав далеку Каліфорнію, Російські міста Іркутськ та Петербург і мало кому відоме село Кобеляцького району. А скільки ще таких неповіданих історій зберігає наш край? І наш обов’язок їх вивчити і донести до майбутніх поколінь. Бо, не знаючи своєї історії, не можна творити майбутнього P.S. Інформація про захоронення біля Святодухівської церкви в с. Чорбівка Олени Павлівної Гагаріної зацікавила жителів села і стала певним поштовхом для відновлення приміщення церкви. На сьогоднішній день створена церковна громада, завезені деякі будівельні матеріали і йде збір коштів на проведення ремонтних робіт. Із розмови із Благочинним Кобеляцького району Василем Сверловичем стало відомо, що вирішується питання про призначення священника, який буде проводити службу безпосередньо в Святодухівській церкві. Із слів Андрієнка Костянтина Едуардовича, науковця Канівського краєзнавчого музею, вважаючи на історичну значимість подій, пов’язаних з Святодухівською церквою, планується її включення до одного із Всеукраїнських туристичних маршрутів. Василь Мирошнеченко.